Отець Василь Урбанович: «Нас можуть принизити лише тоді, коли нам самим бракує власної гідності»

2014-02-06 18:50

Владика Святослав Шевчук назвав Євромайдан «революцією гідності». Про гідність людську з точки зору церковного вчення розповідає отець Василь Урбанович, із яким ми поспілкувалися 4 лютого, у вівторок

«Фото на паспорт»
Гідність – це одна із рис і характеристик людини. Як наголошує отець Василь, гідність людська пов’язана із тим, що, за церковним вченням, відрізняє людину від будь-яких інших створінь: тим, що людина створена на образ і подобу Божу. Кожен із нас носить у собі цей образ Бога. Створена на образ і подобу Божу особа наділена основними рисами: душею, розумом і свобідною волею.


Цей образ Божий залишається у будь-якій людині, за будь-яких обставин життя. «Ми образом Божим залишаємося на віки вічні, амінь! – каже отець Василь. – Кожна людина в пеклі залишиться образом Божим. Але чи ми будемо подібні на Бога? От у чому полягає принцип християнського життя: уподібнюватися до Бога… Ось для прикладу: хто їздив за кордон – що на митниці роблять? Паспорт перевіряють. Не подібні ми на себе на паспорті – скручують вам руки за спиною… Наша смерть – це «паспортний контроль». Коли ми приходимо на Господа Бога, Господь Бог дивиться на вас, на кожного з нас, і дивиться, чи ми є на Нього подібні». У чистилищі, за словами отця Василя, цей образ Божий у людині «реставрують».


Що чи хто може затьмарити і знищити у нас цей образ? Буває, ми самі руйнуємо його – чи коли зумисно грішимо і отруюємо життя іншим, чи коли узалежнюємось від звичок (пристрасть до алкоголю чи наркотиків), які нас руйнують. Буває, що цю подобу Божу у нас намагається знищити хтось інший. Це і є руйнування людської гідності. Буває і таке, що гідність людини руйнується під впливом якихось зовнішніх обставин.


Як показують історичні приклади, це не становило проблеми у суспільстві, яке керувалось суто матеріалістичними міркуваннями. Адже коли я маю достатньо сил і впливу, а мій «противник» слабший за мене і він у чомусь мені заважає, немає перепон його «усунути» (навіть фізично!). Перепон таких, як совість чи повага до гідності людини. Саме так, як наголошує отець Василь, жило покоління комуністичних часів. Таке – чого гріха таїти – у певний час існувало і в самій Церкві, за що церковна влада за останній час уже неодноразово просила вибачення у світової громади.


У часи Радянського союзу і тоталітаризму «публіка», яка потрапляла за ґрати і зазнавала тортур, дуже чітко розділялась на дві категорії. Аби зберегти власне життя, одні переходили до співпраці з «органами», при цьому втрачали власну гідність і починали, за прикладом своїх покровителів, руйнувати гідність інших (а принижуючи гідність іншого, ми руйнуємо і власну). Але була й інша категорія: люди, які, попри усі пережиті тортури, не втрачали власної гідності і не здавались. Знищені фізично, вони залишались високими духом.


Сьогодні можна лише подякувати Богу за те, що ми не змушені жити із постійним острахом і витримувати такі випробування (хоча у світлі останніх подій у державі небезпека повертається… Залишається лише сподіватись, що не повторяться жахіття минулих років). І дихається нам легше, і легше поступати правильно. Хоча наше покоління теж не позбавлене свого «хреста».


Ніхто не збереже нашу гідність, якщо ми самі цього не зробимо. Бо, за словами отця Василя, лише ми дозволяємо іншим себе принижувати – якщо у нас цього відчуття власної гідності немає. «Наша честь і гідність залежить в першу чергу від нас самих, – каже отець Василь. – Настільки, наскільки ми самі у своєму житті не будемо втрачати розуму і свобідної волі».


Недосипати – також гріх!
Власне, про людський розум. Що воно таке? Інтелект? Ніби і штучний інтелект є, і тварини наділені сяким-таким інтелектом. Людський розум – це щось кардинально інше.


Історія тягнеться іще від Адама і Єви, забороненого плоду і пізнання добра і зла. Наш розум – це і є вміння розрізняти добро і зло. Тварини зла не чинять. Те, що можна у їх поведінці назвати злом – наслідок інстинктів: або голоду, або самозбереження. На відміну від тварин, ми здатні більше контролювати своє життя і відрізняти, де ми добре чинимо, а де – ні.


З тих же міркувань людський розум – це не розум комп’ютера, який полягає в обчисленнях і виконанні заданих алгоритмів. Людина думає і серцем, вона у своєму серці знає Божий закон – наприклад, відчуває докори сумління. Розум нам для того і дано, аби ми могли зважувати різні наслідки своїх вчинків і приймати правильне рішення. Ситуації неоднозначні, ми можемо поступити по-різному, і від цього залежатиме менша чи більша наша відповідальність.


Послуговуватись розумом – чи не наш обов’язок, і не користуватись ним – теж гріх, каже отець Василь. Перш, ніж щось сказати чи зробити, варто добре обдумати і сам вчинок, і наслідки. Саме у цьому порядку: спочатку думай, потім говори і роби. Аби розум був ясний, треба і звертати увагу на потреби свого організму. За словами отця Василя, людина, яка постійно недосипає, грішить також: розум втрачає ясність, важче приймати швидкі і правильні рішення. Якщо сонний студент на парі – це ще не так страшно, то сонний водій за кермом – це уже небезпека для інших. Втрата гідності (зокрема через алкоголізм, наркоманію) теж призводить до втрати розуму.


Сила є. Воля є. Сили волі нема?
«Теоретичного» розуміння, де добро, а де зло, недостатньо. Ми постійно робимо вибір між добром і злом, і цей вибір потребує і певних вольових зусиль. Зробити вибір між поганим, але «зручним» вчинком і добрим, який, однак, потребує певних зусиль – аби подолати лінь, страх…


…і навіть тиск оточення. Візьмемо хабарництво – наболілу для студентів тему. Хабар можна дати у різних випадках: коли треба «замазати» якийсь «другорядний» предмет, коли є страх не здати… Або ж коли «так роблять усі». Але отець Василь запитує: чи варто постійно триматись юрби? Як вівці, за прикладом отця, які завжди тримаються купою, тому що… короткозорі! Тільки так вони можуть залишатись у безпеці. Ми ж не є «короткозорими» і здатні діяти цілком самостійно.


Здаються і придумують «відмазки» ті, кому бракує сили волі, аби відстояти власні принципи. Отець Василь наводить приклад навіть із тими ж хабарами в освіті: викладач не хоче ставити оцінку без «винагороди»? Гаразд, тоді можна піти на комісію, де екзамен прийматиме не лише цей викладач. Комісія виявилась у змові і теж не хоче ставити оцінку? Врешті-решт, можна подати до суду – за те, що цей викладач принижує мене і заперечує мої знання. Звісно ж, покласти у залікову кілька купюр набагато легше. Але свою гідність і свої права треба вміти відстояти. Завжди є прямий законний шлях для захисту своїх прав. Бо праведність, за словами отця Василя – це іти лише прямою дорогою.


Звісно ж, без фанатизму. За словами самого ж отця Василя, хабар хабарові не рівня. Коли доводиться «замазати» якийсь другорядний предмет – це одне. А бувають випадки, коли я не знаю свого профільного предмету, і навіть не хочу його вчити – це інша справа: від мого знання залежатиме, яким фахівцем я буду. Тоді гріх на душу беру і я, оскільки нехтую тим, що важливе мені як майбутньому фахівцеві, і викладач, який на це «дає добро». А що казати за хабарі у лікарняній палаті? Якщо від цього залежить життя людини – виходу немає. Однак тяжкий гріх бере на душу лікар.


«Яка ж різниця між гріхом легким і тяжким?» – запитують слухачі. Отець Василь називає чотири ознаки: свідомість при вчиненні гріха, добровільність, важливість матерії гріха і наслідки. За словами отця Василя, задум вбивства може бути важчим гріхом, аніж саме вбивство. Коли у будівельника, приміром, вислизає з рук цегла і завдає комусь із перехожих незворотної шкоди – це одне. Тут не було зумисного бажання. Але коли я плекаю в душі ненависть на когось і подумки уявляю розправу над ним – це важкий гріх. Адже уже внутрішньо я готовий на цей вчинок.


Проблеми родом з дитинства
Основи моральні, пошанування себе та інших закладаються у сім’ї, каже отець Василь. Діти тут засвоюють усе, і якщо домашні не показують, що добре, а що зле, діти не матимуть відповідних орієнтирів. Навіть у біблійному вченні до 14 років відповідальність за дітей несуть батьки. І часто буває, що батьки самі ж привчають дитину до агресії і насильства: «Ну чого ж ти промовчав – треба було дати в морду!» Діти виростають зі сприйняттям, що фізичне насильство над іншим – цілком прийнятний метод.


До батьківського виховання додається і вплив шкільного колективу. Вже тут дитина стикається з першим вибором: мама-тато казали одне, а ровесники у класі поводяться по-іншому. І тут вже доводиться робити власний вибір: чи погодитись вимастити суперклеєм крісло «заучки»? Чи потравити з однокласниками після уроків «малоліток»? Школярські капості бувають різними, але якщо дитина відмовляється робити щось дійсно жахливе – вона на правильному шляху.


Уважними варто бути і батькам. Звісно ж, є і такі фанатичні батьки, які за найменшу подряпину чи синець готові бігти до директора і подавати в суд. Але є різниця: якщо чадо прийшло додому з синцем, бо йому друг випадково «заліпив» сніжкою – одне. А от якщо дитину постійно травлять і принижують – тут уже потрібна допомога… І не варто мовчати самим дітям: нічого ганебного немає в тому, щоби шукати допомоги і підтримки, шукати виходу, вдаватись до усіх законних засобів, аби захистити свою честь, гідність і здоров’я.


Гідність у подружжі
Молодятам і всім, хто перебуває у шлюбі, отець Василь радить золоте правило: «випереджувати» одне одного у добрі і любові. Як виглядає типовий сімейний конфлікт: чоловік приходить з роботи додому втомлений, завалений сьогоднішніми проблемами і конфліктами. І починає несвідомо перекидати свої проблеми на дружину: зривається на неї, нападає, виплескує свою агресію. Дружині ж нічого не залишається, як «відбиватись» у відповідь.


Отець Василь радить «випереджувати» одне одного не у гніві, а в добрі. Щастя подружжя полягає у тому, що кожен готовий піти назустріч одне одному. Це готовність безкорисливо зробити якусь дрібну приємність, поступитись у суперечці, відмовитись від якоїсь примхи. Звісно ж, це має бути рішенням обох. Але якщо між людьми є любов, зникає непримиренність і впевненість, що саме я правий на всі сто. Тоді до примирення готові обидві сторони.


Але отець Василь не радить зовсім уникати суперечок. Існує своєрідний «ефект чайника»: людина тривалий час стримується, мовчить, не подає жодного вигляду про якесь роздратування. Але до пори до часу: одного чудового дня усе накопичене в душі виривається назовні, і така людина «вибухає» на рівному місці… Тому отець радить все ж не стримувати дрібного роздратування і про все, що болить, говорити відразу. Бо такий «ефект чайника» свідчить, що я не до кінця щирий. Від самої людини-«чайника» можна чекати чого завгодно: зриваючись, ця людина стає некерованою. Корисно, зрештою, порцією агресії «протверезити» людину, яка вже тривалий час не сприймає нормальних прохань.

І останнє, на чому наголошує отець Василь: жодного порозуміння, жодної поваги до гідності людини не можна досягти тиском чи примусом. Це має виходити зі щирих намірів людини. «З примусу ніколи нічого доброго не буває, – каже отець Василь. – Ми, християни, все покликані робити з любові». Там же, де любові немає, неодмінно закрадається гріх.

Підготувала - Катерина Судин



Keywords: ...




Задати запитання, залишити коментар


*Ім’я або Nickname

Email:
*Доповнення, запитання, коментар (до 1000 символів)


*обов’язкові поля для заповнення


Video Fb Vk Tw Google Mail Rss
Календар подій



Arrow-up