Володимир Громик: «Часопис “Вірую” залишив у моїй пам’яті найсвітліші спомини»

2015-12-08 15:43


Володимир Громик – відомий журналіст та видавець релігійної літератури, член Національної Спілки журналістів України, автор та упорядник багатьох релігійних книг. З 1994 р – головний редактор УМХівського часопису «Вірую». Крім вищої журналістської освіти, яку здобув у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, навчався в Інституті вищої релігійної культури Люблінського католицького університету (Польща).

На завершення ювілейного року Митрополита Андрея Шептицького, який співпав зі святкуванням 25-річчя  ЛМГО «Українська молодь – Христові», спілкуємося з довголітнім головним редактором  нашого видання про велич  Митрополита Шептицького,  значення діяльности УМХівської спільноти  та роль часопису «Вірую» в духовному житті молодих християн.


Пане Володимире, минулоріч ми відзначали ювілейний 150-ий рік від дня народження Митрополита Андрея. В рамках цього святкування було проведено  чимало різних заходів, під час яких кожен міг по-новому відкрити для себе цього Великого Провідника.  Чи вдалося Вам віднайти для себе щось нове у цьому святому іменіта ким для Вас є Мойсей українського народу? 
– Без сумніву, я, як і кожен вірний УГКЦ, вважаю, що Митрополит є великою постаттю не лише на теренах Галичини, адже це постать – вселенська.Людина, котра передбачила хід історії на цілі століття. Митрополит Андрей для мене як для християнина давно є святим, і не належу до тих людей, котрі за хвилею моди йшли на заходи та відзначали його ювілей. Я звертаюся до Митрополита,як до люблячого батька,тоді, коли мені найтяжче. Іду не лише зі своїми проблемами, але й зі своїми радощами. Протягом багатьох років навідуюся до крипти на святоюрській горі у Львові, де знайшов спочинок наш Праведник. На його честь ми з дружиною назвали сина і дали під опіку Великого Митрополита. Тому в нашій сім’ї Владика Андрей непросто Глава нескореної Церкви, а найперше – наш духовний батько, заступник, той святець, у котрого можна просити будь-які ласки. Кожного разу, коли звертаємося сім’єю до Митрополита Андрея, відкриваємо для себе його в невичерпній доброті, в безмежному співчутті  до наших життєвих проблем.

–Року, що минув, ювілей Митрополита Андрея співпав з 25-літтям  відновлення організації УМХ, яка є прямим нащадком молодіжного християнського здвигу, ініційованого українським Мойсеєм. За яких обставин Ви вирішили стати УМХівцем і як так вийшло, що довгі роки були тісно пов’язані з цією організацією? 

– Це були ті часи, які ми називаємо роками відродження та піднесення. Це роки виходу з підпілля УГКЦ і кожен в міру своєї професійної придатности та моральних чеснот намагався зробити щось доброго для своєї  Церкви та України. Після закінчення Львівського університету я тривалий час працював журналістом у Рівному, але як галичанин, як виходець з Львівщини подумки жив Львовом, переймався відродженням своєї Церкви, до якої мене ще в часи підпілля горнула моя покійна мама. І коли випала нагода повернутися до Львова, я поринув у життя нескореної Церкви, запізнав багатьох підпільних священиків, які на своїх плечах винесли весь тягар катакомбної УГКЦ. З великим трепетом у душі згадую о. Ярослава Тихого, о. Йосипа Годунька, о.  Романа Каспришина, о. Йосипа Будзінського, о. Василя Вороновського, о. Антонія Масюка, отців Багнюка та Кладочного. Всі вони на сьогодні у Божих засвітах, але залишили у моїм серці великий християнський слід. Із розповідей тих священиків я пізнавав нашу нескорену Церкву, утверджувався як зрілий християнин. 
Велике враження справив на мене з’їзд організації«Українська Молодь  - Христові». Пригадую 1993 рік – великий здвиг молоді на Знесінні. Прекрасні й глибокі проповіді тодішнього отця-студита, а нині преосвященного Владики Йосифа Міляна. Ця ніч, яку ми провели на Знесінні, стала переломною у моєму християнському житті.  І властиво, коли надійшла пропозиція від пані Лесі Крип’якевич створити молодіжну християнську газету під патронатом УМХ, я з радістю на це погодився і в такий спосіб влився в життя цієї спільноти. 


Звідки з’явилась сама ідея часопису «Вірую»? Яку мету і цілі Ви ставили перед собою?
– Щодо назви, то були різні варіянти, але переконливим був Символ Віри,бо в ньому відображається вся повнота християнського життя.  А часопис засновувався як мирянський голос Церкви, той голос, який відображає її молодіжне бачення і розвиток. Цю місію мала взяти на себе газета, щоб охопити християнським світоглядом трошки більше, ніж Галичину. Отож з ідеєю мирянського апостоляту, заснувавши часопис «Вірую»,  ми вирішили йти на Велику Україну, нести Слово Боже зі сторінокцього видання нашим братам за Збручем. 


–  Якою була географія поширення «Вірую»?  
–  Нам Господь рясно благословив шлях до читачів.Напевно ще й тому, що мали безперестанне заступництво Митрополита Андрея.За перший рік нам вдалося охопити всі області України. Ми були такою бажаною дитиною, яку любили на кожній парафії, у кожній єпархії. І навіть могли допустити якісь недогляди та помилки, бо не було серед нас вишколених християнських журналістів. Та все ж нам прощали за те, що намагалися щиро нести Боже Слово всією Україною.  Нас приємно вразив Схід нашої держави, який був жадний християнської думки і слова. Тут ми мали досить вагоме поширення. Нас активно підтримували священики УГКЦ, що працювали на Сході України. З приємністю згадую, що в Харківській області, завдяки підтримці владики Ігоря Ісіченка, ми мали досить вагоме розповсюдження на парафіях УАПЦ. 


Як сформувалася команда? 
–Досить цікаве питання. Коли мене запросили на посаду головного редактора, я, очевидно, знав багато своїх колег-журналістів з праці у світській пресі.  І тут була проблема, бо вони були добрими фахівцями, але не завжди розділяли світоглядні бачення християнської преси. І навпаки. Якщо це був добрий, практикуючий християнин, то він не завжди відповідав потребам професійної журналістики. Тому в нас була з цим проблема, але ми з нею давали якось собі раду. Увесь час відчували велике сприяння від наших засновників, керівництва організації «Українська молодь – Христові».Наші кореспонденти могли їздити за кордон до колег – християнських журналістів. Зустрілися зі словацькими газетярами, також проходили навчання в Австрії. Велика користь була від спілкування з людьми, які володіють словом, християнськими основами.  По краплинці набирали досвіду і в такий спосіб формувалась команда, але вирішальним було те, аби люди любили Христа і любили ту провідну, християнську ідею, яку ніс на своїх сторінках часопис «Вірую». 


– Як підбиралось коло дописувачів? 
–Багато людей читали газету і самі відгукувались на публікації. Надходило чимало листів від людей, котрі мали потребу висловлюватися. Сьогодні  я би хотів згадати наших активних дописувачів, а це Михайло Косів – людина,яка на той час була активно задіяна у мирянських організаціях. Пан Михайло добре володіє словом і чудово знає історію нашої Церкви. Активно співпрацювала з «Вірую» нині покійна і незабутня п. Ірина Калинець. Вона неодноразово подавала статті, які несли в собі дуже глибокий християнський зміст. Друкувався у «Вірую»нині покійний Роман Крип’якевич, інтелектуал і глибокий християнський мислитель. Були священики, які дописували нам, а студенти і семінаристи вважали за велике щастя надрукуватись на сторінках нашого часопису. Деякі світські журналісти подавали свої статті і дописували нам. Отак ми сформували мережу дописувачів, які творили обличчя газети. Сам дизайн видання розробив мій колега з Рівного Анатолій Мізерний, з яким ми разом працювали у світській пресі. На той час його праця була особливим явищем новаторського дизайну газети.Навіть серед світських колег ми мали прекрасні відгуки за макетування і верстку «Вірую». 


–  Газета мала свої сталі рубрики. Розкажіть, будь ласка, що то були за рубрики і як вони, власне,прижилися в часописі...
– Були певні базові речі, на яких побудовано християнство і ми від них не відступали, але були і специфічні рубрики, які творили імідж молодіжної газети. Зокрема багато давалося матеріалів про життя молодіжних організацій.  Ми не замикалися тільки на тому, щоб друкувати про життя  УМХівської спільноти. Писалося про ту ж студентську «Обнову», про «Посвіт», який був заснований на Левандівці. Це були активні дописувачі і ми їм давали можливість розповідати про свої спільноти. 
Своєрідною «фішкою» нашої газети стала рубрика «Смішного!», клерикальні жарти, які часом ставали для декого з духовенства колючками. Ми це робили без жодного злого умислу, але вони мали досить інтригуючий і великий резонанс. Потім з нами активно працював художник-графік Роман Скиба. Роман своїми графічними дотепами веселив читача  без жодних образ, але з гумором. 
Крім того, ми розповідали про те, чим живе молода людина, молодий християнин, якому характерні різні буденні прояви. Рубрики і публікації «Вірую» переконували, що бути християнином – добре і престижно. Нас підтримували, і були періоди, коли «Вірую» досягла 14-тисячного накладу. Для християнської газети у посткомуністичній державі це було просто несподівано. Ми тоді перегнали за накладом архиєпархіяльну газету «Мета» і газету «Арка», якою опікувався нині покійний владика Юліян Ґбур. Тобто мали добру читацьку аудиторію, за якою шкодую по сьогоднішній день. 

– На Вашу думку, як часопис «Вірую» впливав на процес  відродження Церкви, на формування релігійного світогляду людей в посткомуністичний час?
– Знаєте, це був добрий інструмент у руках священиків, бо вони не могли фізично з церковного амвону охопити навіть формальних християн. Адже не всі йшли до церкви, а тому це християнство у всій його повноті можна було донести зі сторінок газети. Священики розповсюджували часопис і в такий спосіб впливали на свідомість своїх парафіян. Для «Вірую» парафіяльні спільноти були добрим духовним пристановищем, коло нас оберталося дуже багато студентів, семінаристів. Вони вважали, що це для них престижно, коли разом розповсюджують «Вірую», дають свої підказки, пропонують якісь малюнки, фотографії…  Не всі вони були професійні і якісні, але молоді люди жили ідеєю часопису. 
Наші замовники навіть оголошували конкурс серед розповсюджувачів «Вірую». Перший переможець удостоївся велосипеда, другий – телевізора, тобто ми намагалися якось так працювати, щоб матеріяльно і морально заохочувати до розповсюдження газети. Були впевнені: чим більше ми охопимо християнським часописом молодих людей, тим більше завтра матимемо зрілих християн. 


– На завершення нашої розмови поділіться якимось яскравим спогадом про «Вірую», згадайте, зрештою, молодість...
– А так, були такі приколи. На святоюрській горі у Львові відбулася інавгурація двох новивисвячених владик Юліяна Ґбура і Василія Медвіта. Наш кореспондент, котрий ще вчора працював у світській пресі, пішов на їхню прес-конференцію і дав звіт про цю подію.Та замість того, аби написати: «виступили нововисвячені владики», він написав «новоспечені». Звичайно, це образило владик. Вони подумали, що ми свідомо їх образили, а це був насправді, як ми це називаємо, «коректорський чортик».  Часопис одержав негласну заборону Церкви. Священики та працівники курії на святоюрській горі кожне свіже число «Вірую» читали під столом, щоб не бачили владики. Але знову ж таки повертаюся до того, про що вже казав: образи скоро переплавилися на любов і я з приємністю пригадую ті незабутні роки, проведені у «Вірую». Це були найкращі роки моєї журналістської праці. 


– Пане Володимире, щиро дякую за розмову.
– На здоров’я. Бажаю великого довголіття відродженому часописові.


                                                                                                   Розмовляла Христина Кутнів








Keywords: ...




Задати запитання, залишити коментар


*Ім’я або Nickname

Email:
*Доповнення, запитання, коментар (до 1000 символів)


*обов’язкові поля для заповнення


Video Fb Vk Tw Google Mail Rss
Календар подій



Arrow-up