Мистецтво дружби: як ми до дітей-сиріт їздили

2014-02-09 19:17

Похмурий ранок не став на заваді, аби поділитись радістю і сонячним настроєм з дітьми із сиротинця, що у Верхньому Синьовидному. 8 лютого п’ятнадцятеро волонтерів зібрались у дорогу, аби подарувати дітям свій вільний час і увагу.




Збираємось зранку в осередку по вул. Пекарській, готуємо подарунки. Готуємо і трохи канапок, аби в обід «заморити черв’ячка». Ну що ж, ніби все готово? Наш бусик вирушає. Молимось на щасливу дорогу. Мандрівка пролітає швидко: хтось співає пісень, хтось теревенить з іншими, хтось читає книгу. Нарешті на горизонті уже видніються гори – це означає, що ми уже близько.


Тут нас уже чекають. Іще з автобуса бачимо десятки голівок у вікнах, які завмерли в очікуванні… Біля входу нас зустрічають радісні дитячі обличчя. Дехто з дітлахів кидається допомагати носити пакуночки, і тим часом намагається заглянути всередину: а що ж там? Але не вдається – збоку пильнують уважні волонтери :)


Четверо волонтерів ідуть до іншого корпусу, де перебувають зовсім маленькі дітки. Ми ж залишаємось у головному корпусі. Прямуємо до актового залу, де уже сидять і чекають нас кілька десятків дітлахів.


Тут хочеться окремо подякувати головному аніматору Віті Стасишин – завдяки їй не бракувало і цікавих ігор, і хорошого спілкування. Почалось усе зі знайомства, але знайомства незвичного: на аркуші паперу кожен мав написати своє ім’я і намалювати те, що він любить. Після цього кожен показував свій малюнок і розповідав про себе. У такому коловороті дитячих імен важко не заплутатись! Тому у дружньому колі співаємо пісеньку «Ходить Ісус по воді» і згадуємо по черзі імена усіх дітей. Ну що, всіх перелічили?


З Вітиної ініціативи ми побавились і в кілька ігор. «Ми не хочемо, ми краще посидимо, подивимось!» – вперто не погоджуються на вмовляння двійко дівчат. Але за якусь хвилину бачать, що зараз буде цікаво – і самі кидаються до гурту.


Дітлахи тут дуже різні. Активна і непосидюча Христя – справжній лідер серед дітей! Відсторонена, заглиблена у свій світ Оля. Тарасик, який не відходив від нас, навіть коли ми пішли на обід. Оксанка, яка виглядає старшою за інших дітей, але майже ні з ким не говорить… Дехто відкритий, радіє, іде на контакт із волонтерами. Дехто соромиться, сидить осторонь. Але усі діти тут спраглі уваги. Дуже швидко у відповідь на приязну усмішку у відповідь бачиш неприховану радість на дитячих личках: вони раді, що сьогодні отримали стільки уваги.


Дітлахи ідуть на обід, і ми теж прямуємо перекусити. Після обіду збираємося знову в актовому залі. Тут на нас ще чекає насичена програма: і ігри, і дискотека, і розмови про дружбу – а саме тема дружби була основною у цих відвідинах.


Мабуть, найбільше усім запам’ятався квест – велика гра. Ділимось на три команди – «Сонечко», «Вісім білих негриків» та «Сонячна любов». І в цих командах – бігаємо, гасаємо коридорами, аби виконати наступне завдання… Завдання різноманітні: відгадати загадку, потрапити паперовим м’ячиком до коробки (такий собі баскетбол для малечі :)), поставити сценку за відомою казкою і навіть прострибати певну відстань по коридору, перенести цукерку на ложечці, щоб не впала.
Нагорода за кожне успішно виконане завдання – шматочок карти, із яких у кінці треба було скласти цілий малюнок і відгадати, яка ж це країна. Тема дружби як ніколи доречна: команди, у яких учасники найбільше здружились між собою, швидше і краще справись із завданнями. Тож переможцем нашого змагання стала команда «Сонечко».


Набігались і настрибались ніби вдосталь, але і цього було мало! Хоча з підготовкою до дискотеки нам цього дня вперто не щастило (то не вдавалось підготувати підбірку пісень до вечірки, то потім виявилось, що у залі не буде колонок) – але міні-дискотеку провести таки вдалось.


Про дружбу цим дітлахам можна було і не дуже розповідати. Вразило, як здорові діти допомагають і піклуються про тих, які потребують сторонньої допомоги. Чи не гарний приклад для нас, дорослих – як підтримувати одне одного, як не робити різниці між людьми, тому що всі ми рівні.


Ну й нарешті настала мить, якої чекали усі дітлахи: роздача довгоочікуваних подарунків. А ще знайшлися й уродинники: у Христі якраз перед нашим приїздом були уродини. Тож усі ми її дружно привітали і гуртом заспівали «Многая літа».


Прощаємося, діти супроводжують нас до самого автобуса. Дорогою стелиться туман, моросить дощ – із погодою нам таки не пощастило. Але пощастило отримати краплю сонячного настрою в очах дітлахів, які, мабуть, уже чекають нас знову.


Тож наступного разу – приєднуйтесь! Можливо, ці діти нічого не зможуть дати взамін, окрім усмішки і блиску в очах. Але навіть ці щирі усмішки, радісні очі, дзвінкий сміх – хіба ж не щастя?


Насамкінець хочемо подякувати організаторам – Ярині Слічній та Наталії Максимів, без яких поїздка не відбулась би взагалі. Ці ж дівчата постійно стараються, аби допомогти знедоленим, позбавленим батьківської опіки дітям. Тож звертайтесь до них і будьте завжди в курсі нашої благодійної діяльності!


Підготувала - Ірина Сулик







Задати запитання, залишити коментар


*Ім’я або Nickname

Email:
*Доповнення, запитання, коментар (до 1000 символів)


*обов’язкові поля для заповнення


Video Fb Vk Tw Google Mail Rss
Календар подій



Arrow-up