Пустеля, якої немає на карті: роздумуємо про нашу духовну мандрівку

2014-03-24 00:09



У п’ятницю, 21 березня, до нас завітала сестра-редемптористка Оксана Пелих. Ця зустріч була цікавою для багатьох, тому що спонукала чи не кожного зазирнути собі в душу і прямо відповісти на запитання: де я зараз перебуваю на моєму духовному і життєвому шляху? З якими проблемами стикаюсь і чи долаю я їх гідно?

Пустелі, оази, міражі…

Тема, про яку ішла мова, буде дуже близькою молодим людям. «Молодість – це час, у якому ми з вами зараз перебуваємо, – час пошуку, час трохи бунту, трохи розчарування, трохи сварок… Але найважливіше – це час, коли ми щось шукаємо», – каже сестра Оксана. І шукаємо ми не лише куди поступити, куди піти на роботу, із ким пов’язати себе сімейними узами. Наш пошук триває і в духовному плані. І не завжди він приводить нас до квітучих долин. Буває, що ми заходимо і в «пустелю» – період труднощів і випробовувань.

Така «пустеля» не має нічого спільного з географічними координатами та кліматичними зонами. У духовну пустелю можемо потрапити у будь-якому місці, навіть коли перебуваємо у звичних нам місцях, у вирі людського натовпу. Пустеля – це наші проблеми, перешкоди, негаразди у щоденному житті.

Сестра Оксана розповідає учасникам духовних бесід про те, якою буває ця «духовна пустеля». Найбільш знайома багатьом самотність – ми можемо перебувати у гущі людей, навіть серед наших приятелів, але водночас почуваємось геть одинокими у цілому світі, бо не бачимо розуміння і підтримки. Пустеля – це відчуття безплідності зусиль: коли ми багато працюємо, вкладаємо у щось свої сили, старання, але відчуваємо, що всі ці наші діла не приносять плоду, як суха галузка. І тоді нам часто хочеться цю справу кинути: перестати ходити в університет, звільнитися з роботи…

Мабуть, багато хто відчував на собі зв’язаність гріхами: ми хотіли би стати кращими, позбутися гріховної звички, але все одно виявляємось безсилими і відчуваємо, що нас щось тримає і не дає зрушити з місця. У духовну пустелю потрапляють ті, хто розчаровується у Церкві, у Бозі: коли ми не знаходимо серед духовних осіб тих, які виправдовують наші очікування, коли нас розчаровують люди, які ходять до храму (наприклад, бабусі, які люблять осуджувати і ставити оцінки прихожанам). Через таке розчарування навіть люди глибоко віруючі можуть відійти від Церкви.

Мабуть, багато хто стикався з внутрішньою порожнечею – коли, завершивши нарешті усі справи і опинившись наодинці з собою, ми відчуваємо пустку. Виснажує страх – саме він заважає нам змінитись, саме через різні страхи ми втрачаємо безцінний час і не живемо на повну – так, як могли б жити.

І виникає природне питання: навіщо це все? «Чому таке стається у житті? – запитує сестра Оксана. – Чому Бог таке допускає? Чому я не можу бути відразу досконалою, чому люди мене розчаровують, чому нема деколи результату моєї праці?».

Не забуваймо, що у Бога немає «непотрібних» випробувань. І якщо ми потрапили у таку «пустелю», значить, ми маємо винести з цього певний духовний і життєвий урок. «Колись давно перші християни, перші монахи часто ішли в пустелю, – каже сестра. – Ішли з великих міст, від великого скупчення людей, щоб пізнати Бога, щоб пізнати себе, отримати духовний досвід». Тому і наша пустеля може стати для нас безцінним духовним досвідом. «Пустеля – місце, де можна зустріти не тільки правду про себе – де можна зустріти Бога», – наголошує сестра Оксана. У давнину монахи ішли у пустелю саме для того, щоби зустріти Бога.

Звісно, на перший погляд,  ця «духовна пустеля» зовсім не є привабливою і не пропонує нам нічого доброго. Але пам’ятаймо, навіть тоді, коли ми безпомічні і не можемо знайти те «джерело радості», на нас завжди чекає наш Небесний Батько. Він подає нам руку навіть тоді, коли ми не бачимо жодного шляху виходу зі складних ситуацій.

Що робити, опинившись у такій «пустелі»? У ній не можна прожити все життя, як не можна довго жити у пустелі реальній. Ми потрапляємо у такі ситуації для того, щоби шукати із них вихід. Тому перше, на чому наголошує сестра: треба визнати, де ми опинились зараз. Бог не хоче наших страждань, але Він хоче нас очистити. Тому найгірше – не признаватися, уникати цього очищення.

Як і в реальній пустелі, в духовному нас можуть переслідувати fata morgana – фальшиві оази. У них людина дуже часто любить втікати від переживань, ховатися, уникати дійсності. Це можуть бути стосунки без зобов’язань: ті, хто їх практикує, звикли, що можна позустрічатись і розійтись, якщо «не підійшло», мати багато приятелів, але не пускати їх у свій світ. Така лукава, нещира дружба, таке «одноразове» кохання виникає тоді, коли боїмось по-справжньому довіритись іншій людині. Можемо вдягати маски, грати різні ролі (як перед іншими людьми, так і перед Богом, і навіть перед самими собою), підлаштовуватись під різні оточення, – при цьому ми не показуємо, якими є насправді, справжнє своє обличчя тримаємо під маскою.

Від «пустелі» можемо втікати: у роботу, ховатись за монітором комп’ютера, «топити горе» в алкоголі чи поринати у безладні статеві стосунки. Це наче б пошук виходу, але такий вихід фальшивий, це дійсно «fata morgana» – річ у тім, що ці способи допомагають лише тимчасово. Можемо не визнавати, заперечувати, уникати та ігнорувати наші проблеми, і це теж не дає нам рухатись кудись і шукати справжнього виходу. Дехто, опинившись у проблемній ситуації, може займати позицію самодостатності: мовляв, я сам, ніхто мені не потрібен. І такій людині справді важко надати допомогу збоку.

І найгірша з цих можливих оаз, у яку часто потрапляють християни глибоко віруючі – самозасудження. «Як я можу таким бути, як я можу так жити?» Така особа критикує себе за все, що вона зробила неправильно. Треба пам’ятати: якщо ми чуємо внутрішній голос, який нас засуджує – це точно голос не від Бога.

З пустелі вихід є!

Про те, як вийти з «пустелі», наприкінці духовних бесід учасники мали змогу подумати разом. І хоча обговорення відбувалось у кількох групках, але варіанти у всіх виявились схожими.

Найперше, на чому наголошували усі: необхідно усвідомити, що ми опинилися «в пустелі», визнати свою проблему, не уникати і не заперечувати її. Але при цьому не треба драматизувати, не треба займатись самобичуванням: варто мати мужність не лише глянути у вічі своїй проблемі, але й себе з цією проблемою прийняти, попри усі наші недоліки і немочі. А заодно – простити інших, які, можливо, заблукали у власних «пустелях».

Щоби справді здолати проблему, у нас має бути бажання і готовність діяти і щось змінювати у своєму житті. Але, вдаючись до дій, треба мати на увазі особливості людини, її характеру, її власної «пустелі». Наче б корисно присвятити трохи часу допомозі іншим, благодійності, поринути у хобі або зайнятись чимось новим. Але «що одному добре, то іншому загибель»: комусь це допоможе, наприклад, заповнити внутрішню порожнечу, а для когось стане ще одним способом втекти від реальності, від обов’язків, від проблем нагальних.

Для початку можна звернутись до духівника, до психолога, до знайомих, до людей досвідчених. Дуже важливо пам’ятати: нема нічого нового під сонцем, ми – не перші і не останні, хто через таке проходить. Можливо, серед наших знайомих є люди, які переживали такі ж ситуації і вже знають, як із них вийти. Дуже добре мати свого духівника, який нам може дати хорошу пораду, як вийти зі стану розчарування і порожнечі.

Багато способів вийти «з пустелі» нам дає Церква. Це можливості духовної віднови – молитва, піст, сповідь, читання Святого Письма, катехизму, духовних праць, розважання над життями святих та своїм власним життям. «Якщо молитва „не йде” (а в таких випадках дуже часто молитва „не йде”), тоді зрозумійте, що молитва – це не лише прийти, стати гарно, чи клякнути на коліна, чи сісти рівно, скласти руки і почати Богові щось розказувати, – додає сестра Оксана. – Молитва, особливо в такі хвилини – просто стати перед Богом, мовчати і нічого не говорити: Бог сам все скаже. Коли ми побудемо в тишині зі своїм болем, зі своїм розчаруванням, зі страхом, Бог сам все скаже, і ми відчуємо ту силу, яку Він дає».

І, звісно ж, не треба забувати, що усе – в руках Господніх. Бог дозволив нам зайти у «пустелю», але без Його підтримки ми звідти не вийдемо. Богові треба довіритись: Він точно знає, чому ми потрапили в такі умови і що на нас чекає далі. Якщо Бог допустив проблеми, значить, може нас вивести. Безвихідних ситуацій нема. Чого нам не треба робити – це замикатись у собі. Треба мати сили відкрившись для цієї допомоги, визнати свою немічність і дозволити Небесному Отцю діяти.

Насправді вирішальну роль відіграє наше власне сприйняття пустелі: можемо сприймати її як покарання – або ж як дар. «Пізнайте правду і вони визволить нас», – наголошує Андрій, один з присутніх. Цей «пустельний досвід» – можливість відкрити нову правду про Бога, про нас самих, усвідомити нові речі, які до того не вдавалось осягнути.

Наостанок: пам’ятаймо, що Бог завжди з нами, Він ніколи не залишає своїх дітей. Такі «духовні пустелі» – це не мета нашого життя, але хороший спосіб очиститись і звільнитись від гріха.

Дякуємо монахині Оксані та усім, хто завітав до нас, за цікаву і корисну розмову!

Підготували Марія Кореневич, Ірина Кисилевич, Катерина Судин







Задати запитання, залишити коментар


*Ім’я або Nickname

Email:
*Доповнення, запитання, коментар (до 1000 символів)


*обов’язкові поля для заповнення


Video Fb Vk Tw Google Mail Rss
Календар подій



Arrow-up