Культура наших взаємин з іншими

2014-06-15 00:03



Cьогодні у нашому суспільстві можна спостерігати дуже багато негативних проявів у міжособистісних та суспільних взаєминах, зокрема у спілкуванні. Якщо узагальнити, то це – простацтво, зверхність, фамільярність, неповага, байдужість. Чи можуть такі речі мати місце насамперед у християнській культурі, а також в українській культурі загалом?

Перед тим, як перейти до критики вищенаведених явищ, варто навести приклади їх проявів у міжособистісних стосунках. Як не парадоксально, але у нашому українському суспільстві є «нормальним», коли люди дозволяють собі кпити один з одного, гостро критикувати людські немочі, насміхатися з них та виносити їх на широкий загал. Буває «нормальним» плескати по плечі чужу, а іноді й значно старшу від себе людину, підноситися понад іншими, хизуватися наявністю особистих благ або особистісних якостей, хвалитися, гнобити іншого…

Звідки коріння такої «культури»? Звертаючись до історичних фактів минулого, ми знаємо, що Україна майже все минуле століття була під значним впливом наших північно-східних сусідів. Можна звинувачувати минуле… Можна сказати, що ця проблема походить з браку виховання минулих поколінь. Але ми маємо сьогодні, ми живемо тут і тепер. Чому сьогодні ми маємо не тільки брак поваги до інших, але також часто і до себе? Може, тому, що у наш час вершину цінностей у суспільстві займають гроші, а не Бог чи людина? Тому, що сьогодні на кожному кроці нас переслідує фальш, брехня, маніпуляція? А можливо, через те, що ми ніколи не ставимо собі питання: ким я є?…

Все це відображається в міжособистісних взаєминах і, найперше, проявляється у спілкуванні. Мені часто доводилося бачити студентів ВНЗ, які виходили після іспитів з навчальних корпусів і грубо лаялися… Може, через те, що у них вимагали хабарів? Або через те, що на всі хабарі не вистачає коштів?… Можливо, саме через ці причини у міжособистісних взаєминах і спілкуванні проявляються згадані вище речі, а також хамство, нахабство, грубість, підлість?

Чому сьогодні нам не вистачає здорового спілкування? Може, тому, що ми не маємо нормального спілкування з Богом? Тому, що ми не маємо здорового спілкування в наших сім’ях: між чоловіком і дружиною, батьком і матір’ю та сином чи дочкою і навпаки? Можливо, причина в тому, що ми дозволяємо собі судити інших? Адже якщо ми когось осудили, то ми не зможемо цій людині дивитися в очі і нормально з нею спілкуватися. Може, нам важко підтримувати живий діалог, бо нам сьогодні пропонують штучне середовище для спілкування – Інтернет – і ми часто забуваємо про живе, здорове спілкування? Бо у спілкуванні важливі не тільки слова, але й дистанція, зоровий контакт, емоції…

Сьогодні у нашому суспільстві лаються усі верстви населення, незалежно від віку та віросповідання: починаючи від чоботарів та інших видів робітників, не оминаючи педагогів і лікарів, міліцію, прокуратуру, СБУ, військових, і завершуючи державними службовцями та урядовцями. Практично неможливо проїхати в громадському транспорті і не стати свідком або й жертвою лайки чи хамства, не почути розмови молодиків із застосуванням тюремного сленгу. На вулицях міст часто можна почути грубу лайку з уст людей в костюмах з краватками, а іноді – ще й в офіцерських погонах…

Що каже про це Біблія, християнська мораль та соціальна психологія? У Старому Завіті багато книг говорять про ці речі: починаючи від книги Виходу, яка в багатьох місцях закликає нас бути святими, бо Бог є святий, і закликає уникати «фальшивого слова» (Вих. 23, 7). Книга Приповідок, радикально критикуючи людську дурноту, запитує: «Докіль, придуркуваті, дурноту любитимете? Докіль насмішники кохатимуться в насмішках, безумні ненавидітимуть науку?» (Прип. 1, 22). Далі книга Приповідок, яка завжди закликає до мудрості, каже: «Є шість речей, що Господеві огидні, ба й сім, що для душі його осоружні: горді очі, язик брехливий, руки, що кров безвинну проливають, серце, що кує лихі задуми, ноги, що біжать до зла швидко, фальшивий свідок, що дихає брехнею, та той, що між братами сіє чвари» (Прип. 6, 16-19). Однак цей старозавітній закон доповнює Христос у Новому Завіті законом Любові, який виразно каже: «Люби ближнього свого, як себе самого» (Мт. 22, 39; Мр. 12, 31). 

Чи всі ці згадувані ознаки «культури спілкування» у нашому суспільстві є ознакою любові до ближнього?  Адже любов до Бога і ближнього – це і є основа Божого Закону, основний принцип християнської моралі. Отож, з огляду на ті негативні прояви в культурі спілкування, з впевненістю можна сказати, що у нашому суспільстві часто бракує не тільки поваги до ближнього, але й любові. Апостол Йоан дає нам слушне зауваження: «Коли хтось каже: „Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (I Йо. 4, 20).  З тих слів можна сказати, що людина, яка неадекватно ставиться до свого ближнього, не тільки не має любові до нього самого, але й до Господа Бога.

Св. апостол Яків у своєму посланні досить глибоко порушує таку проблематику, бо хоче навчити християн праведного і чеснотливого християнського життя. «Коли хтось уявляє собі, що він побожний, а не стримує язика, – лиш обманює своє серце, побожність того марна» (Як. 1, 26). Про хвальбу він пише, що «[…] язик – член маленький, а хвалиться великим!» (Як. 3, 5). «Язика ж ніхто з людей не може вгамувати: він – зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою. Ним благословляємо Господа й Отця і ним кленемо людей, що створені на подобу Божу. З тих самих уст виходить благословення і прокляття» (Як. 3, 8-10). Отже, бачимо, що все зло, яке спричинює наш язик – лайка, обмови, насмішки, – не є чимось таким, на що можна не звертати увагу. На це якраз дуже треба звертати увагу, бо все це віддаляє нас від Бога, робить нас огидними в Його очах.

Соціальна психологія вчить про таку річ, як суспільна поведінка, тобто та поведінка, норми якої прийняті в суспільстві. Якщо згадані негативні речі, які мають місце у культурі міжособистісних та суспільних взаємин, а зокрема у спілкуванні, сьогодні є «нормою» у нашому суспільстві, то постає питання: куди прямує саме наше суспільство – до розвитку чи до деградації, до життя чи до загибелі?

Звичайно, всі суспільні явища мають на нас вплив, оскільки людина є складовою суспільства, – але горе тому, хто добровільно піддається негативним впливам! Що може бути гірше, ніж коли людина чинить те, що подобається людям, – а не те, що подобається Богові? З цим також тісно пов’язана проблематика внутрішньої і зовнішньої залежності людини, але це вже інша тема.

Також соціальна психологія каже, що спілкування тісно пов’язане з діяльністю. Отож, з огляду на це, можна сказати, що як люди живуть, так вони і діють, а як вони діють, так і спілкуються. Якщо людина веде поганий спосіб життя, то лихі діла її, а діла людські походять від задумів, які народжуються в людському серці і згодом переходять у висловлювання.

Все це – наслідки деморалізації нашого суспільства, ознака культури смерті. Як потрібно реагувати на такі речі? Кожен християнин мусить контролювати свої думки (тобто зберігати аскезу думок), говорити тільки те, що потрібно, і тоді, коли потрібно (це вже аскеза язика). Ми, християни, повинні ламати стереотипи, мусимо вчитися жити по-Божому, а не так, як диктує здеморалізоване суспільство. Кожен має змінювати себе. Кожному треба вийняти колоду з власного ока…

Автор Ігор Чорній



Ключові слова: Взаємини | спілкування | людина




Задати запитання, залишити коментар


*Ім’я або Nickname

Email:
*Доповнення, запитання, коментар (до 1000 символів)


*обов’язкові поля для заповнення


Video Fb Vk Tw Google Mail Rss
Календар подій



Arrow-up