25 років на волі

2014-07-02 01:13



26 червня у селі Страдч відбулася вже традиційна щорічна проща. Цього року молитовне дійство було приурочене до 25-ліття виходу УГКЦ з підпілля та пам’яті страдецьких блаженних. Проща до Страдчу стала першим заходом, який відкрив у Львівській митрополії святкування річниці виходу Церкви з підпілля.

Сучасним людям важко уявити, як це – боятись піти до храму, остерігатись відкрито проявити свою конфесійну приналежність. Комусь, можливо, й знайомий страх, який радше межує зі соромом і боязню бути висміяним чи наштовхнутись на нерозуміння. Однак, у певний період нашої історії було реальне підґрунтя для страху: ризик «засвітитися» означав у найкращому випадку затяжні і не надто приємні допити. У гіршому – позбавлення волі і навіть життя.

Темі «визволення» УГКЦ із вимушеного підпілля і була присвячена цьогорічна проща, тому у своїх проповідях духовні отці раз у раз пригадували цю тему. Багато уваги організатори та представники духовенства закцентували на проблемах нашої Церкви – як часів СРСР, так і сьогодення. Адже, хоча ми можемо вільно і не остерігаючись переслідувань висловлювати свою релігійну позицію, сьогодні перед Церквою і кожним з нас постають нові виклики.

«Єдність Церкви як найбільша святість нашого життя, за неї віддали життя і наші блаженні, яких ми сьогодні згадуємо, – вони є уособленням тих мільйонних жертв, які склав наш народ: і священиків, і монахів та монахинь, і простих мирян, які "мучились, карались, але не каялись" і не здавались», – наголосив у своєму слові Зеновій Боровець, доцент НУ «Львівська політехніка», катехит церкви Вознесіння Господнього, активний мирянин.

У повоєнні роки в Церкві не існувало великого досвіду і знань у веденні підпільної діяльності. Попри це, Церква змогла витримати десятиліття як морального, так і фізичного винищення. «На 1944 рік в Галичині було три тисячі священиків, у нас був свій єпископат, – розповідає пан Зеновій. – В 1945 році всі єпископи були заарештовані, Церква залишилася "без голови", без проводу – але вона діяла далі. Сталін побачив, що, заарештувавши єпископів і чільних отців, він не зламав Церкви, і він пішов на її фізичне винищення: тисячі священиків були заарештовані й вислані на Сибір. Здавалося, це все: ще 3–5 років, і Церква перестане існувати».

Однак діяльність Церкви не припинялась. На початку душпастирську роботу провадили священики, яким вдалось уникнути арешту; згодом із заслання повертались священики та єпископи і таємно готували нових духовних провідників. «Висвячували нових єпископів, і до 1988 року Церква зуміла зберегти у підпіллі єпископат, священство, семінарію, діяли всі монаші чини, – розповів пан Зеновій. – Зовні не можна було впізнати монаха чи монахиню – вони ходили в цивільному одязі, але далі дотримувались монаших уставів».

Звісно ж, на кожен час є свої випробування. Сьогодні, за можливості вільно висловлювати свою релігійну приналежність, розцвіла діяльність не лише офіційних Церков, а й численних псевдорелігійних угруповань. Ця тема дуже близька і для страдецької спільноти, яка «сусідить» з одною із саме таких «молитовних груп». Мирянам потрібно бути дуже пильними, щоби не втрапити у схоже угруповання. На плечах духовенства лежить у стократ важча місія – пильнувати свою паству, працювати з нею і робити все можливе, щоби вірні не потрапляли у хитро розставлені духовні пастки, вивільнитись із яких дуже важко.

P.S. Завдяки цьогорічній прощі ми пригадали, що споконвіку паломництво було пов’язане з певними випробуваннями, а прочани на шляху до святих місць мусили витримувати значний дискомфорт і брак найпростіших зручностей. Навіть на такій «простій» одноденній прощі, у селі Страдч, яке знаходиться за лічені кілометри від Львова, на молільників чекало випробування погодою: уже на початку Архиєрейської Літургії розпочалась доволі сильна злива, яка не припинялась протягом кількох годин. Високопреосвященніший владика Ігор навіть пожартував, що людей вже не треба окроплювати свяченою водою – адже Бог рясно окропив усіх з неба.

Негода спонукала призадуматись над істинною метою прочанства, яке вже помітно змішалось із поняттям релігійного туризму. Злива для усіх стала випробуванням: чи зможу я вийти за межі власного комфорту, чи зможу за тимчасовими незручностями розгледіти щось важливіше, врешті – чи зумію за власним дискомфортом помітити ближнього і його потреби?

Проща – це не раз чи двічі на рік «відмітитись» на території відпустового місця, її не треба сприймати як певний «сухий» ритуал (як і, зрештою, будь-яку іншу складову нашої віри – Літургію, молитву, Святі Таїнства…) На прощі ми маємо нагоду відчути себе частинкою Церкви, долучитись до спільної молитви і пережити власний духовний досвід. Тим паче, що тепер ми можемо зайти до храму, приступити до Святих Тайн, вирушити у паломництво – вільно, відкрито і без страху перед «всевидячими очима» спецслужб.



Автор – Катерина Судин



Ключові слова: Страдч | проща | УГКЦ




Задати запитання, залишити коментар


*Ім’я або Nickname

Email:
*Доповнення, запитання, коментар (до 1000 символів)


*обов’язкові поля для заповнення


Video Fb Vk Tw Google Mail Rss
Календар подій



Arrow-up